У 1982 році Київ урочисто відсвяткував 1500-річчя. Будували павільйон Золотих Воріт, реконструювали Андріївський узвіз, відкрили пам’ятник засновникам міста.Про це повідомляє Тризуб з посиланням на kyiv.news
Але сучасні археологи дивляться на ту дату із скептичною посмішкою: реальна хронологія виникнення Києва і те, яким він насправді був у розквіті середньовіччя, виявляються куди складнішою і захоплювальнішою історією, ніж радянські ювілейні розрахунки. Про це розповідає документальний серіал «Київ тисячолітній: Місто, де починалась історія Русі», який зібрав кращих українських археологів, щоб розповісти правду.
Звідки взялась дата «1500 років»
Ідея відсвяткувати великий київський ювілей народилась не в науковому кабінеті. Громадськість хотіла ювілею, чиновники хотіла ювілею — деякі навіть пропонували оголосити Київ 2000-річним або взагалі 3000-річним. Головне, щоб цифра була кругла і вражаюча.
Зрештою, науковці на чолі з археологом Петром Толочком запропонували компроміс: відраховувати вік Києва від перших слов’янських поселень, знайдених на Старокиївській горі. Там виявили житло так званої корчагської культури, яке датувалось кінцем V — початком VI століття. Якщо прийняти цю знахідку за точку відліку і вважати, що поселення існувало безперервно від тих часів до літописного Києва, — виходило 1500 років.
«Ну якщо між нами, то швидше початок шостого століття. А кінець п’ятого — це вже був такий ювілейний привісок», — зізнався Толочко вже значно пізніше.
А перший секретар ЦК Щербицький тоді сказав приблизно таке: відсвяткуємо зараз, а якщо нащадки знайдуть матеріали старіші — вони відсвяткують свій ювілей.
Тобто навіть тоді всі розуміли: дата умовна.
Що знайшли — і чого не знайшли — насправді
Новітні археологічні дослідження підтвердили: вали знаменитого Старокиївського городища, яке вважалось найдавнішим «Градом Київ», виникли не раніше кінця IX — початку X століття. Великий рів, який там зберігся, і взагалі відноситься до другої половини X століття — його появу пов’язують з першим нападом печенігів на Київ у 968 році. Тоді місто ледь встояло, і одразу після відбиття атаки укріплення модернізували: рів поглибили до 5,5–6 метрів від давньої поверхні і 8 метрів від сучасної.
Де ж VI століття? Воно є — але лише у вигляді одного-єдиного житла на Старокиївській горі. Жодних фортифікацій, жодного розвиненого ремесла, жодних елітних знахідок, скарбів чи ювелірних виробів, які б свідчили про племінний центр. Є ще кілька фібул VII — початку VIII століття. І суттєва «лакуна» VII сторіччя: між ранньослов’янськими слідами і переддержавним VIII–IX ст. — практично порожнеча.
«Говорити про те, що городище було якимось племінним центром, як це традиційно писалось у радянській історіографії, підстав ніяких нема», — пояснює археолог Олексій Комар.
Найнадійніший рубіж, який сьогодні має під собою реальне підґрунтя, — це VIII сторіччя. Саме тоді на Замковій горі і Старокиївській горі з’являються знахідки Волинцівської культури — кераміка, залишки жител. А вже з другої половини IX сторіччя розпочинається безперервне заселення кількох ключових майданчиків: Замкової гори, Старокиївської гори і Подолу.
На Подолі археологи знайшли дерев’яний зруб, датований методом дендрохронології 887 роком. Це найдавніша абсолютна дата для забудови Києва — і вона дивовижно точно збігається з літописною датою приходу Олега до Києва у 882 році.
Кий, Щек і Хорив: легенда чи реальність
Легенда про трьох братів-засновників — Кия, Щека і Хорива — та їхню сестру Либідь вміщена в «Повісті минулих літ» у недатованій частині. Більшість дослідників вважає її так званою топонімічною легендою: назви гір і річки (Щекавиця, Хоривиця, Либідь) підказали авторам імена персонажів, а не навпаки.
Цікаво, що навіть сам літописець сумнівався: а чи не був Кий звичайним перевізником через Дніпро? Люди ж казали різне. Щоб розвіяти ці чутки, автор додає: Кий ходив аж на Дунай — отже, явно не проста людина.
Але тут ховається маленька пастка. Чому саме Дунай? Та тому що там існувало місто під назвою Кієць. Тобто літописець знову скористався топонімом — назвою місця — щоб підкріпити легенду про людину. Виходить замкнене коло: легенда пояснює топонім, топонім підтверджує легенду.
Лінгвіст Трубачов свого часу склав цілу карту топонімів з коренем «Київ» по всій слов’янській ойкумені. Їх виявилось дуже багато. Це просто слов’янська топоніміка епохи розселення — і ніякого одного легендарного князя-засновника за нею немає.
Щодо братів і сестри — «це абсолютно видумані персонажі», каже Комар. А от сам Кий як якась реальна людина, яка дала ім’я поселенню, — цілком можлива фігура з «Раннього Середньовіччя».
Варяги і Русь: хто вони насправді
Один з найбільших стереотипів про Київ — це знаменитий літописний сюжет про «призвання варягів» 862 року: слов’яни нібито самі покликали скандинавів правити, бо «земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема».
Насправді, як пояснюють дослідники, цей сюжет — літературна конструкція, яку літописець XI сторіччя створив ретроспективно, щоб показати законність влади Рюриковичів над усією підконтрольною їм територією.
Сама назва «Русь» має скандинавське коріння. Слово «Ротар» означає «гребці». Фіни і досі називають шведів «Ротсі». Арабські та візантійські джерела IX–X ст. описують русів окремо від слов’ян: вони не займались землеробством, жили на кораблях, збирали данину, торгували рабами, служили найманцями при іноземних правителях.
Найімовірніший сценарій: скандинави приходили не за запрошенням, а в результаті конкурентної боротьби за річкові торговельні шляхи. Перші сліди скандинавської присутності в Україні — це поодинокі знахідки уздовж лісової смуги, які свідчать про пересування, а не про постійне проживання.
Олег — перший із літописних князів, якого дослідники вважають реальною людиною. Доказ — його торговельний договір з Константинополем.
«Ця угода була укладена з якимось серйозним противником», — пояснює Федір Андрощук. — «Візантійці того часу були надзвичайно горді і ставили себе вище за всіх християнських правителів, не кажучи вже про варварів».
Окрема деталь, яка перекидає деякі традиційні уявлення: літопис каже, що Олег прийшов до Києва з Новгорода у 882 році. Але Новгород у той час ще не існував — він виник лише у 930-х роках і одразу потрапив під владу Києва.
Поступово скандинавська еліта асимілювалась зі слов’янами. Після Олега, Ігоря й Ольги (скандинавські імена) приходять Святослав, а потім Володимир (слов’янські). Русь із назви соціальної групи стає назвою цілої держави і середнього Подніпров’я.
Тризуб, Десятинна церква та три палаци Володимира
У 980 році київським князем стає Володимир Святославович. Першим ділом він встановлює на Перуновому пагорбі нових язичницьких ідолів — дерев’яну скульптуру Перуна зі срібною головою і золотими вусами та кількох інших богів. Де саме стояло це капище? Більшість дослідників схиляється до думки, що саме там, де нині стоїть Андріївська церква XVIII ст.: це топографічно виділене місце, чудово видне з Подолу і з Дніпра.
У 988 році Володимир хреститься в Корсуні (нині Херсонес поблизу Севастополя) і повертається до Києва хрестити городян. Де саме відбувалось це масове хрещення — у річці Почайні чи в Дніпрі — суперечка не вирішена досі. Почайна, яка тоді протікала вздовж Подолу і впадала в Дніпро, сьогодні повністю взята в підземний колектор.
Після хрещення Володимир починає масштабне будівництво у Верхньому місті. Старокиївське городище зносять, рів засипають, кургани зрівнюють з землею — і на їхньому місці виростає зовсім нове місто з новою сіткою вулиць.
Головна споруда цього нового Києва — Десятинна церква. Перший кам’яний храм на всій території Русі. До неї тут взагалі не будували з каменю — ніхто просто не вмів.
Саме тому Володимир привіз майстрів із Візантії. І це не здогадки: цеглини та черепиця Десятинної церкви збереглись із клеймами — грецькими літерами, випаленими прямо у глині. Візантійський слід видно і в плані споруди, і в оздобленні — все типово константинопольське. Місцеві майстри вчились прямо на будівництві, дивлячись, як це роблять греки.
Коли ж церкву побудували? Літопис каже — 996 рік. Але археологи сумніваються. Будівництво, скоріше за все, почалось близько 991 року, і тривало довше, ніж п’ять років, бо паралельно зводились іще два великих палаци. На три такі об’єкти одночасно потрібно було значно більше часу, ніж відводить літопис.
Поруч з церквою стояли три палаци — Східний, Південний і Західний. Цікава гіпотеза: їхнє розташування відносно церкви точно копіює те, як розташовувались палацові споруди в Корсуні, де хрестився Володимир. Тобто Південний палац міг бути аналогом власних покоїв Володимира, а Східний — покоїв його дружини, грецької царівни Анни. Залишки фундаменту Південного палацю X ст. і досі можна побачити просто неба на вулиці Володимирській. Основи Західного — під скляним покриттям у будинку на Десятинному провулку, 5.
На цеглинах Десятинної церкви під час розкопок знаходили зображення тризуба — князівського знаку роду Володимира. Наразі це і є малий герб України. Чому саме тризуб і що він символізував у X сторіччі — достовірно невідомо.
Захист Києва Володимир вибудовував із нечуваним розмахом: фортеці на переправах через річки Ірпінь, Стугну і Віту, які утворювали так званий «київський трикутник», та система «змієвих валів» — загальною довжиною близько 962 кілометрів. Ця природна лінія оборони виявилась настільки вдалою, що вздовж тих самих річок проходила лінія Київського укріпрайону під час Другої світової війни. А у 2022 році — тут же зупинились російські війська.
Місто Ярослава: 70 гектарів за мурами
Після смерті Володимира у 1015 році починається боротьба за престол між його синами. Перемагає Ярослав — майбутній Мудрий. І одразу береться до масштабної розбудови.
У 1037 році (дата зафіксована в літописі) Ярослав завершує новий пояс оборонних укріплень Верхнього міста. Вал тягнувся від схилу Старокиївської гори по нинішній вулиці Костьольній, спускався на Майдан, піднімався до Золотих Воріт і виходив у район Львівської площі. Ширина валу — близько 27 метрів, висота — 11–12 метрів, а зверху ще стояла дерев’яна стіна. Усередині цих укріплень містилось понад 70 гектарів.
До Верхнього Києва вело троє воріт.
Золоті ворота — добре відомі: їх кам’яні залишки збереглися.
Ляцькі ворота — розташовувались приблизно там, де нині стоять пілони колишніх «Печерських воріт» кінця ХХ ст. на Майдані Незалежності. Коли їх будували, будівельники наткнулись на давні дерев’яні конструкції в землі. Майже напевно — це і є рештки тих середньовічних воріт.
Перед воротами, там де зараз бруківка і фонтани, у XI столітті протікав струмок. Він виконував роль природного рову — додаткова перешкода для тих, хто наважувався штурмувати місто.
А звідки така дивна назва — «Ляцькі»? Скоріш за все, від слів «ляда» або «лядина» — так називали місце, розчищене від дерев і чагарників. Перед будь-якими укріпленнями середньовічні будівники навмисно вирубували всю зелень: щоб ворог не міг підкрастись непомітно, щоб лучники бачили ціль здалеку. Голий простір перед стіною — це не недбалість, а продумана тактика.
Жидівські ворота — їхнє точне розташування досі дискусійне. Довго вважалось, що вони стояли на місці Львівських воріт укріплень XVII ст. (звідси — Львівська площа). Але плани Боплана середини XVII ст. показують: давньоруська лінія могла йти інакше — в бік Либіді. Поряд жила значна єврейська громада Києва, яка згадується ще в документах X сторіччя.
Окремо варто сказати про так звані Софійські ворота біля перетину Володимирської і Великої Житомирської. Їх дуже довго — ще з XIX ст. — вважали парадними в’їзними воротами давнього Києва. Аж поки детальне вивчення матеріалів не показало: це споруда 1687 року. Просто під час будівництва в їхніх фундаментах використали багато давньоруського будівельного матеріалу, що і ввело дослідників в оману.
Поділ: серце ремесла і торгівлі
Поділ — найбільший район середньовічного Києва. У XII столітті він займав близько 120–160 гектарів і був суцільним ремісничо-торговельним посадом. Переважна більшість киян жила і працювала саме тут.
За 70 років досліджень Подолу виявлено понад 50 виробничих комплексів. П’ять майстерень із обробки бурштину — Київ явно спеціалізувався на цьому експортному виробництві: тут робили намистини різної форми (круглі, пірамідальні, двопірамідальні), натільні хрестики, каблучки і персні. Були горни для металообробки (концентрувались біля струмків), ювелірні майстерні.
Культурний шар Подолу сягає 10–12 метрів у глибину. Найдавніші зруби виявлені на глибині 10–11 метрів. Найстаріша дата — 887 рік за дендрохронологією. На такій глибині у 1972 році, під час прокладання метро на Контрактовій площі, будівельники і натрапили на перші зруби часів Русі. Метробудівці тоді зупинили роботи на три місяці, поки археологи досліджували унікальні садиби X ст.: двокімнатне (можливо, двоярусне) житло, господарські споруди, дерев’яні тротуари між ними, парканчики з дошок-обаполів. Серед знахідок — типова давньоруська кераміка, привізні візантійські амфори, насіння гірких трав, кісточки персиків і ягід, візантійська монета. Висновок: тут жив купець, пов’язаний торгівлею з Чорноморськими колоніями Візантії.
Вражає ось що: 75% вуличної мережі Подолу не змінилася від середньовіччя аж до великої пожежі 1811 року, після якої згоріли понад 2000 садиб і місто перепланували. Тобто люди жили на тому самому місці, у тих самих кордонах садиб, майже тисячу років.
Як жили кияни тисячу років тому
Типова садиба рядового подолянина XI ст. — це невеликий двір з п’ятистінним зрубом (чотири стіни плюс перегородка, що ділить простір на сіни і житлову кімнату), кількома господарськими будівлями і дерев’яним парканом. Садиба виходила до вулиці або до річки.
Кияни того часу готували їжу в печах і на вуличних літніх кухнях. М’ясо їли рідко; основа раціону — рослинна їжа. Картоплі, зрозуміло, ще не було. Тарілки і ложки були дерев’яними і майже не збереглися; натомість глиняний посуд — горщики, миски — зустрічається часто.
Для освітлення використовували керамічні масляні світильники: у них заливали олію або іншу горючу рідину, занурювали ґніт — і він повільно горів, даючи тьмяне, але стабільне світло.
Грамотність серед городян була помітно поширена — значно більше, ніж прийнято думати. Серед знахідок часто трапляються «писала» (або грецькою «стилі») — загострені кістяні чи металеві палички для письма. Ними дряпали написи на дерев’яних воскових табличках — «церах». Помилився — згладив пласким кінчиком писала і написав заново. Власна «руська правда» регулювала майнові відносини і злочини: замки та ключі теж зустрічаються при розкопках дуже часто.
Діти грали з глиняними іграшками, вкритими поливою. У фондах Інституту археології зберігається вершник на коні з глини — маленька фігурка, якій мінімум 800 років.
1240 рік: катастрофа, після якої Київ відновлювався 500 років
Розвиток середньовічного Києва перервала монгольська навала. У 1240 році війська хана Батия ввійшли до міста — саме через Ляцькі ворота на Майдані.
Під час розкопок знаходять десятки будівель, знищених під час штурму і пожежі, що його супроводжувала. Поряд — колективні поховання: братські могили, в яких десятки людей — чоловіки, жінки, діти. Під час досліджень Десятинної церкви початку XXI ст. виявили яму, заповнену фрагментами кісток близько двох десятків осіб.
Після 1240 року кількість мешканців Києва скоротилась, ймовірно, в десять разів. Настільки ж населеним, як до навали, місто стало лише у XVIII ст. — через п’ять з половиною сотень років.
Чому це важливо знати
Реальна археологічна хронологія Києва — це не менш захоплива, ніж будь-яка легенда. Місто, яке виростало з розкиданих садиб на кількох горах у IX ст., за два-три покоління перетворилось на середньовічну столицю з кам’яними церквами, палацами, мурованими валами, 20–50 тисячами мешканців і налагодженими торговельними зв’язками з Константинополем. І більшість цих таємниць ще чекає своїх відкривачів: за оцінками фахівців, археологічно досліджено лише кілька відсотків від всієї історичної території середньовічного Києва.
Обговорюємо цю новину в Telegram. Приєднуйтесь до коментарів на каналі: Київ
❗️ Реклама у Фейсбук (65 груп) майже увесь Київ. Привабливі ціни. Пишіть: Фейсбук: Київ, Телеграм: @mistonews_bot, @AdsKiev, WhatsApp чи [email protected]
